Форум » Короткоденні велопоходи - КДП » 2014р. 5-6 червня Петриківка » Ответить

2014р. 5-6 червня Петриківка

Platon: Дата: 5-6 червня Маршрут: Дніпродзержинськ-Петриківка-Гречане-Могилів-берег Дніпра-Дніпродзержинськ Мапа маршруту: Довжина: 127км Трек тут Брали участь: Platon, Fol Отже, скласти мені компанію забажав лише пан Фол. Що і не дивно. Подорож була запланована на будні дні. На призначений час ми зустрілися з паном Фолом на станції Кривий Ріг –Головний і я без перешкод узяв квітка до Дніпродзержинська. Фол квітка не брав, бо пенсіонер. Мало того. Він записав до пенсів ще й свого ровера. І на нього квітка також не брав. Вагон електрички неприємно вразив своєю брудністю. Фу, гидко, навіть, згадати. А їхати нам аж три години. Поступово ранній підйом почав давати навзнаки і де хто почав куняти. І от нарешті пункт призначення. Швидке вивантаження. Обов’язкове фото на згадку. І в дорогу. Але наші мандри припинилися вже через кількасот метрів. Бо перша пам’ятка на маршруті. Бюст мабуть самому відомому мешканцю Дніпродзержинська. Подякували «Дорогому Леоніду Іллічу» за щасливе дитинство і продовжили свою подорож. Стара частина Дніпродзержинська дуже похожа на стару частину Кривого Рогу. Такі самі двоповерхові «сталінкі» які змінюють п’ятиповерхові «хрущовки» втопають у зелені вузеньких вулиц. От тільки їх металургійний завод стоїть на березі великої річки. І димить він набагато гірше за наш АМКР. Сповнені сил, по досить гарній дорозі, нам не важко було тримати крейсерську швидкість у 25 км/г, і скоро ми форсувавши Дніпро залишили Дніпродзержинськ далеко за спинами. Дорога з шурхотом лягала під колеса і от наступна мета нашої подорожі. В’їжджаємо у всесвітньовідоме село. Відома огорожа. Центр народного мистецтва. Його інтер’єр. Придбавши на згадку сувенірів продовжили нашу подорож. На виїзді з Петриківки пан Фол мало не зрадив свому двоколісному другу і не змінив його на чотирьохколісний. Але все минулось и ми поїхали далі, роздивляючись іноді досить дивні пам’ятки нашої історії. Минувши село виїхали на берег штучного русла річки Оріль. Штучне русло нешироке та неглибоке. Буйно квітнуть водорості, створюючи ілюзію болота. Але чиста вода та швидка теча доводять, що це таки ілюзія. Річка жива. Далі наша подорож повинна вздовж берега Орілі вивести нас до Галушківського хутора. Проте дорога біжить по степам, річка ховається за деревами і краєвиди оживляють лише стада корів. Насолодившись степовими ґрунтами вискакуємо на асфальт і невдовзі бачим «старовинні» споруди. Людей нема, огорожі нема, квіткової каси також нема і ми, з чистою совістю, розпочали огляд експозиції. І тут, з-за якоїсь холобуди, вискочив якийсь дядько з досить дивними питанням: «Что ви делаете у меня во дворе? Кто вы такие? Что вам надо?» У Петриківці нас вже називали «рекетирами», по якійсь дивній асоціації. Мабуть у цього дядька виникли схожі асоціації. Ми чесно відповіли, що ми туристи, приїхали подивитися на історичну пам’ятку «Хутір Галушківка». На що отримали відповідь, що хутір далі і тут нам «делать нечего». Трохи здивувавшись такої відповіді туристам від хазяїна туристичного об’єкту повертаємось на дорогу. Порадившись, зваживши на розташовані поруч стадіон, тренувальні снаряди та здоровенний закритий ангар, вирішили, що це мабуть якийсь замаскований тренувальний табір проросійських терористів. Ну та й грець з ними. Невдовзі, збоку дороги бачим вказівник. Нарешті. Але і тут нема жодної душі. Нікому не потрібна пара велосапедованих блукачів. Розуміємо, що всі ці «декоративні об’єкти» призначені для розваги організованих груп «ценителей» основна мета яких «нажраться ещё в бусике, до приезда». Робимо кілька світлин, та продовжуємо свою подорож. Коли через 300 метрів бачим ще один хутір – вже не дивуємося. Фотографуємо не злізаючи з велосипедів, та їдемо далі. Степи поступаються місцем обробленим полям. Де не де розкиданні невеличкі хутори. Людей, транспорту, сільгосптехніки не видно. Дивна якась місцина. Наче якась зона відчуження. Ґрунтова дорога раптово перетворюється на піщану. Їхати стає все важче, і невдовзі, зовсім неможливо. Робити нема чого, тягнемо велосапети по піску. Досить дивно спостерігати культурні зернові на піску. Близький хвойний ліс підтверджує туристичну аксіому: там де хвоя, там і пісок. Зі змінним успіхом просуваємося далі. То їдемо. То тягнемо. Сонечко пече. Сили тануть. І нарешті асфальт. Невеличке село – Проточі. Знаходимо магазин та підкріплюємося морозивом. Перепочивши ідемо далі. Знову повна безлюдність. Перетинаєм канал Дніпро-Донбас. По пустим вулицям села Могилів, врешті решт, добираємося до природного русла річки Оріль. Береги зарослі деревами і тому вода має трохи жовтуватий відтінок. Як слабенький чай. Стягуєм з себе одяг та з насолодою поринаєм у прохолодну воду. Повна ейфорія. Відпочиваєм, та понад берегом річки їдемо до місця, де від природного русла відходить штучне. Виходить не дуже. Береги дуже зарослі і дороги вздовж річки нема. Дорога є тільки між селом та деревами, з точковими з’їздами до води. Але місцина дуже красива. Місць для ночівлі достатньо. Заскочили у село та закупились на вечерю. Їдемо далі. Все частіше пересуванню заважають повалені дерева. Маленькі і не дуже. Причому, листя на них ще не пожухле. Мабуть нещодавно тут пронісся досить потужний шквал. До місця розгалуження Орілі так і не добрались. Дороги немає. Усе щільно закрито деревами. Просуваємося далі. Дорога стає дедалі складнішою, зарослою і невдовзі зовсім зникає. Далі повертатись у село або перти по цілині. Прикинувши відстані обираємо другий варіант. Пхнем. Іноді їдем. По дорозі зіркі очі пана Фола знаходять плантацію конопель. Проїжджаємо мимо. Знову повалені дерева. Стає зрозумілим відсутність дороги – впале дерево її перекрило і нею ніхто не користується. От і заросла. Минувши повалені дерева потрапляємо на дорогу і невдовзі знову виходимо до каналу. Тут він перетинається з руслом Орілі. Така собі розв’язка річок. Оріль іде зверху, а канал ниряє під річку. Дивне гідротехнічне спорудження. Верхній рівень Канал на виході з під землі. Знову їдемо вздовж Орілі. Наближається вечір, чергове дерево впоперек тропи і ми стаєм на ночівлю. Місцина гарна. Затишок, спуск до води і як раніше повна відсутність люду. Вечеряємо, обговорюємо стан справ в Україні та світі. Приходимо до спільної думки що ПТН ХЛО і їдемо спати. За день пройдено 85км. На ранок встали повні сил, швидко снідаємо, згортаємося і у 07-30 ми вже готові вирушати у подальші мандри. Краєвиди чудові. Ґрунти дозволяють вільно пересуватись, хоч іноді і перемежаються піском та калюжами. А іноді і деревами. Останні кілометри ґрунтів. Знову канал Дніпро-Донбас Все, ґрунтова частина нашого походу завершена. Далі тільки асфальт. Їдемо на південь, до Дніпра. Зліва великий хвойний ліс, пісок та пагорби. Схоже на Алешківські піски, або, як сказав Фол, на звичайний військовий полігон. Ось і Дніпро. Десь тут поряд. Бо річку знов закриває щільний ряд дерев. Де не де, у просвітах, між стволів виблискує вода. Звертаємо на дорогу до Дніпродзержинська. У думках очікував, що це буде щось на кшталт сорокакілометрової набережної, але насправді – гірке розчарування – дерева і асфальт, асфальт і дерева. Дуже нудна дорога. Проїхавши зо двадцять кілометрів, знов таки з нудьги, вирішили звернути з траси і вийти на берег Дніпра. Звивиста лісова дорога, заболочена місцина і несподівано НЛО. Кафе НЛО я мав на увазі. Знов нікого. Купатися неможливо – качці по коліно. Але місцина гарна. Повертаємось назад, на трасу. Знов убаюкуючий асфальт. Монотонний круть-верть педалями. З напівдрімоти вириває окрик Фола: «Куди ми так летимо?» Точно, на спідометрі за 20, до міста доплюнути вже можливо, а на годиннику тільки перевалило за 10 годин. Збавляємо оберти, але вже все, приїхали. Проїжджаємо блок-пост и знаходимо чудового пляжика. Купаємося, на цей раз вже в Дніпрі, відпочиваєм, и вкатуємося в місто. Дліннюча дамба виводить нас на Дніпродзержинську ГЕС. Їдемо через промислову зону. Ну все точнісінько як у нас. Нарешті остання мета нашої подорожі – МамайFest. На вулиці з десяток палаток з виробами народного мистецтва. Їду по сувеніри. Фол категорично відмовляється. На годиннику о дванадцятій. Сонце пече нестерпно. Відкриті ділянки шкіри наче поливають розпеченим свинцем. Тому пан Фол знаходить шматок газону в тіні, розкидує на ньому свого каримата та віддається радісним думкам про щасливе майбутнє нашої країни. Через півгодини піднімаю його і ми вирушаємо до вокзалу. Але дорогу нам перетинає кафе. А в нас ще півтори години до електрички. Вимушені знов перервати нашу подорож. За годину, вкинувши до шлунків по кілограму пива та пицу, починаємо штурм 15% підйому до вокзалу. Виїхали. І от майже через сутки та 145 кілометрів ми на тому самому місці. Знов беру квіток. Знов пан Фол ігнорує цей захід. Вдало вскакуємо у вагон. Від’їжджаємо. Все похід скінчено. Але ось тут нас і підловила дуже велика невдача. За те що рано ми розслабились. Воду розраховували на маршрут. І у вагон зайшли буквально з 50 грамами води. А їхати три години. А на вулиці за тридцять градусів. А у вагоні тридцять п’ять. А води нема! Оце була халепа! Але нічого, доїхали. І на останок. Чи сподобалась подорож? Так. Чи поїхав би ще? Ні. Гарна місцина, але не дуже пристосована для велосапетних подорожив. Де красиво – туди не заїдеш. Де можна проїхати – звичайнісінькі пейзажі. Ходовий час – 8,5 годин. Час у дорозі туда/назад – 6 годин. Чи варто воно того, вирішувати вам. Фото Fol Фото Platon

Ответов - 3

Fol: Фото Fol

Fol: Дуже сподобалась розповідь пана Платона про нашу маленьку подорож. А особливо те, що написана вона на чудової колоритної української мові. В де яких місцях тексту роготал, ледва не падаючі зі стільца, але слава господу нашому утримався. До такої чудової розповіді хочу додати тількі те, що пане Платоне має незаурядний талант голови велопоходів. Головуючий весь час тримал свого единого учасника в такому напрягу, що той використовувал май же кожну хвилинку для відпочинку, тому не дуже мріяв посещати якісь там виставки. Ще можу трохи поскаржитися на ранок, який був оголошен армійським підьомом напів сьомого, чого геть не бувало навіть в Европоходах. Моя слухняність перевищувала усі норми, мало того я весь час виказував своє задоволення головуючим щоб він ще кудись не завів, як завів нас до такої пустощі, де тільки і росла конопелька цілоеі плантаціей. А о тропе залишалось тільки мріяти, продираючись скрізь осоку та очерет. Але хочу с задоволенням сказати, що май же у весь похід головуючий зі знанням справи розповідал учаснику у повному обсяги про ті пам'ятки, які він запланував для відвідування, і мене вразило те, як можливо зробити з малопримитного походу таку цікаву подорож. Тому рахую, що цій похід не повинен загубитися десь в багатьох ПВД і мае зайняти належне місце серед повнокровних КДП у реєстрах 14 року. Дякую.

Platon: Щіра подяка особовому складу за стійкість та героїзм виявлені під час пересування невідомою територією в складних погодних умовах. Коли маєш надійні тили - на фронті можливо творити дива. Критичні зауваження актуальні. Приймаються до уваги.




полная версия страницы